«Хочу бути мером Києва»: Роман Грищук про амбіції, роботу та родину

Роман Грищук починав із КВК у «Збірній КПІ». За кілька років став успішним коміком, а захоплення переросло у бізнес і відомий проєкт «Мамахохотала». У 2019 році несподівано для всіх Роман балотувався на виборах до Верховної Ради. Виграв на мажоритарному окрузі №222 в Києві і уже понад два роки є народним депутатом у фракції «Слуга народу». За цей час він не обзавівся десятками помічників, водієм і охороною характерними для нардепів. Чому? Про це розповідає в інтерв’ю.

Говоримо також про те, з чим доводиться мати справу нардепу-мажоритарнику у столиці, чому важко протистояти хаотичним забудовам, з якими бідами приходять кияни на прийом і що відбувається у парламентській фракції «СН».

Політиці є місце і у шоу-бізнесі, і мистецтві. В українському шоу-бізнесі особливо. Мистецтво не може бути поза політикою. Живемо в державі, суспільстві, а не в лісі. Суспільство апріорі політичне.

Артистам, які виступають у Москві і кажуть, що вони поза політикою, треба це пояснювати. Культура скасування і травлі може викликати агресію у відповідь.

У нас йде війна. Є країна-агресор. Це ворог. І одне з полів битви інформаційне. Коли кажеш, що поза політикою насправді ти в ній. Але не розумієш, як сам стаєш її інструментом.

Чи вистачає заробітної плати депутата? Я стільки ж отримував у «Мамахохотала», але там структура зарплати будувалася по-іншому. Тут регулярні гроші, там по місяцях були різні цифри, бо то був бізнес. Зараз проєкт працює без мене.

Перший рік у Верховній Раді дізнавався дуже багато нового. Я ніколи стільки не навчався. Досвід у Раді це ніби рік за два у звичайному житті. Я голова підкомітету освіти протягом життя, тому впевнений, що навчатись потрібно постійно.

Чуток про себе ніколи не чув. У «Мамахохотала» вся команда була як сім’я. Ми були трішки відокремлені від всього шоу-бізнесу. Самі по собі. Просто робили своє шоу.

У Верховній Раді всі один одному політичні конкуренти. Важко було перший рік до цього звикнути. Раджу почитати книгу «Політики не брешуть», там багато крутих тез.

Став депутатом в 30 років. Такого в планах не було. Записав на ютюб відео у 28 років, чого хочу досягти до 30. Там було про те, щоб відвідати якусь кількість країн, вивчити мови, подивитися певні фільми. Зараз на те відео смішно дивитися. Я перевищив свої цілі.

Депутатство вчить, що немає чорного і білого. Момент, коли треба абстрагуватися від цього дуже важкий. Будь-яке рішення має різні сторони. У політиці не скажеш: вони погані, а ми хороші. Бувають хороші люди і погані вчинки, бувають погані люди і хороші вчинки.

Є те, чим пишаюся. Реформами, наприклад. Ринок землі, легалізація грального бізнесу. Пишаюся, що завдяки моїй правці кошти з грального бізнесу підуть на освіту та науку. З цього року вони вже перенаправляються у фонд освіти та науки.

Маю негативну рису хочу бути з усіма хорошим. А так не виходить. Мама розповідала, як у дитячому садочку дала вафлі і сказала поділитися з друзями. Усім роздав, а мені не залишилося. Чим дорослішим стаєш, тим більше розумієш, що ти можеш комусь не подобатися і це нормально.

Коли приймаєш закон, хочеш бути добрим з усіма. А в будь-якому законі є той, хто виграє від нього, і той, хто програє. Наприклад, приймається генплан Києва, щоб забудовники не забудовували все підряд: вони від цього програють. Програють політики, які мають надприбутки. Я борюся із забудовою Національного авіаційного університету вони мене ненавидять за це.

Ворогів ніколи не мав. Був добрим з усіма. Зараз не так.

У шоу-бізнес навряд чи повернусь. Це гарна історія, коли ти змінюєш вид діяльності. Дуже добре для розвитку.

Із дружиною разом навчались у КПІ. Я був головою студради на третьому курсі. Вона, першокурсниця, запізнилася на посвяту, чим привернула до себе увагу. З того часу ми разом. Вона завжди поруч, люблю її. Багато в чому мій антипод. Я врівноважую її, вона запалює мене.

Коли ти зустрічаєшся це одне. Коли починаєш спільно жити для мене це було викликом. Щоб битовуха не вбила стосунки. Спільний побут нас зблизив.

На пенсію поки не відкладаю. Буде пенсійна реформа. Коли почне працювати система накопичення, тоді збиратиму.

Сплю менше, але не від роботи, а через появу дитини. Десь на третій місяць депутатства народився син. Дружина ще менше спить. Коли приходиш з роботи, треба ще знайти сили погратися з дитиною, провести з нею час.

Хочу бути мером Києва. У перспективі керувати містом мені було б цікаво. Колись боявся про це сказати.

Люди думають, що депутати всемогутні. Що можна прийти до нардепа він дістане чарівну паличку і вирішить проблему. «Вам треба гроші? Ось, будь ласка». Я завжди казав під час виборчої кампанії: «Я представник народу, у мене є певні інструменти, значить вони є у вас».

90% проблем, з якими приходять люди, це питання в площині місцевої влади. Кажуть: дайте матеріальну допомогу, зробіть ремонт даху, під’їзду чи прибудинкової території, заасфальтуйте вулицю. Якщо ти цього не робитимеш, то люди скажуть: а де депутат? Враховуючи, що в Києві немає депутатів райрад. На кожній зустрічі доводиться пояснювати, що у вас приватизована квартира. Дах будинку належить вам. Не місту, депутату чи меру. Так само і будинок в цілому. Багато людей ще з радянською ментальністю для них квартиру видали, і хтось інший має її обслуговувати.

У людей Київ завершується на порозі квартири. А далі то не моє. Від цього багато проблем у державі. Бо є погана влада, а є хороший я. Є держава, а є я. Сприйняття, що ти і є держава немає.

Багатьох влада змінює. Часто в Раді люди думають, що депутатство назавжди. Це найбільша помилка. Це одразу видно. Умовно, депутати відчувають, що їм дозволено більше, ніж іншим. Вони не думають про завтра. У мене принцип прийняття рішень такий: поводжу себе так, як би хотів, щоб поводився мій депутат, коли я вже буду поза парламентом.

У мене найбільший студентський округ в Україні. У Солом’янському районі знаходяться: КПІ, НАУ, КНУБА. До мене дуже часто звертаються студенти. Коли був перший великий локдаун, їх хотіли виселити з гуртожитків НАУ, КПІ, КНУБА, КНУ та інших. Є діти з окупованих територій, є ті, кому немає куди вертатися, бо вдома родичі хворіють. Ми тоді разом зайняли активну позицію проти цього. Була велика кампанія і хто хотів, той залишився.

Є проблема з тим, що не всі університети виходять на очну форму навчання чи хоча б на змішану. Онлайн-навчання велика небезпека. Коли студенти два роки займаються без практичних занять це імітація освіти. Півтора року студенти НАУ просто вчаться онлайн про яку якість освіти можна говорити? З точки зору держави, така ситуація катастрофа. Це відгукнеться нам через роки.

Виступаю проти забудови території НАУ. Там хочуть звести 14 багатоповерхівок. Мета керівництва НАУ прийти і забудувати. Рішення погодили ще в 2014 році. Через ці будинки всі найближчі вулиці стануть у заторах. Стадіон НАУ і зелені насадження прощавайте. Це забирає будь-яку можливість розвитку університету. На тому місці має бути стадіон олімпійського типу для студентського спорту, як в американських університетах, а не житлова забудова. Але наше законодавство прописано так, що лише замовник, тут НАУ, може скасувати всю цю історію. Єдине, що може бути активна позиція громади і студентів. Має бути також позиція міста, але Києву чомусь це не цікаво.

За стільки років у столиці не вдалося зупинити хаотичну забудову. Бо забудовники керують містом. У Київраду заводять цілі фракції під них. Потім вони видають дозволи на забудову. Це високомаржинальний бізнес, коли дуже просто вдається забрати землю.

Я за те, що місто має розбудовуватися і розвиватися у старих промзонах. Мають бути прозорі аукціони із чіткими обмеженнями на купівлю землі. Зараз беруть землю чи стадіон в оренду на 10 років, а потім будують ЖК. Договір оренди закінчиться, жителі створять ОСББ і зможуть забрати ту землю. Купуєш землю, будуєш ЖК тоді маєш збудувати ще й комунальну школу і дитячий садок. Але ж тоді і маржа буде не 400%. Навіщо це забудовникам?

Ревіталізація це коли мають використовуватися занедбані індустріальні зони. Саме тут мають будувати ЖК та бізнес-центри, а не на місцях парків. Тому я і підтримував ідею приватизації заводу «Більшовик» (АТ «Перший київський машинобудівний завод» (колишній завод «Більшовик») продали 27 жовтня на аукціоні за 1 429 017 000 грн. -).

Не врятували стадіон біля БК «Росток». Там будується торговий центр. Зараз ми зробили перепис усіх стадіонів Солом’янського, Шевченківського, Печерського районів. Щоб зрозуміти, які під загрозою. Коли бачимо, що стадіон ні в кого не на балансі це потенційне місце для забудови. Включаємо всі механізми, щоб взяти його на баланс і відновлювати. Бачимо в школі розбитий стадіон залучаємо кошти, щоб його відновити. Тоді важче забудовувати. Зазвичай такі об’єкти «вбивають», а потім кажуть: там хащі, тільки наркомани тусуються краще буде торговий центр чи багатоповерхівка.

У Києва шикарна стратегія міста. Її написали ще у 2017 році. Просто по ній ніхто не йде. Там план у цифрах і пунктах, до чого маємо прийти до 2025 року. Давайте її виконувати.

Їжджу в Раду на метро, коли пленарні засідання. Швидше доїхати так, ніж стояти в заторі. У метро люди не впізнають, сидять у телефонах чи книжках. Насправді багато колег їздять в парламент на метро.

Ще за радянського періоду планували гілку метро до аеропорту «Київ». Це логічно, коли аеропорт знаходиться у столиці. Зараз туди ходить один тролейбус. Аеропорт у Києві, а дістатися з нього до центру складно. Але влада міста за 10 років не може одну станцію метро побудувати. А ціла гілка ще важче даватиметься.

Вибори це умовна чистка. Люди своїм голосом її проводять. 2019-го у нас, по суті, відбулася електоральна революція. Коли люди сказали: кращі ці нові, ніж ті старі. Зараз на шальках терезів буде старі, старі-нові чи нові-нові. Оце і є чистка. Все має вирішувати виборець.

Маленькими кроками йдемо правильним напрямком до розвитку парламентаризму в Україні. Виборці та депутати стають більш свідомими. Не може бути мегасвідома Рада, коли несвідомий народ, і навпаки. У відповідального народу не може бути безвідповідальної влади. Влада це дзеркало суспільства.