Анна Пуртова: Київ я бачу лідером Східної Європи

Анна Пуртова – народний депутат України від партії «Слуга народу»  була обрана в Києві по 221 округу. Член Комітету Верховної Ради з питань бюджету, голова підкомітету з питань державних інвестиційних проєктів. На її переконання, ти можеш «бути владою» лише доти, доки у тебе щемить серце від усвідомлення чужих проблем. Тому Анна Пуртова завжди намагається допомогти розібратися людям, які звертаються до неї з місцевими проблемами. Навіть тоді, коли проблема здається не має вирішення. За її словами, якщо ти є представником цих людей, значить, тобі й нести цю відповідальність.

При цьому Анна Пуртова наголошує: Київ повинен стати лідером східноєвропейського світу. Головне – чітко визначити мету і розробити стратегію на 20-30 років. Чому вирішення проблем хаотичної  забудови, доріг  та метро на Троєщину не зробить Київ європейською столицею, і як вирішити ці питання глобально, — в інтерв’ю для Kyiv.Press розповіла народний депутат Анна Пуртова.

Якщо ти є представником цих людей, значить тобі й нести цю відповідальність

Ви балотувалися у народні депутати від Києва. Чи Ви проводите зустрічі з виборцями? На які проблеми скаржаться кияни? Що вам вдалося зробити?

У мене є дві приймальні. Юристи проводять у них безкоштовні консультації з усіх питань. У юридичних компаніях такі послуги коштують дорого, і люди не завжди мають на це гроші. У такому випадку можна прийти в приймальню і отримати покрокову інструкцію, як діяти, якщо в житті щось трапилося.

У певні дні я проводжу зустрічі особисто. Між словом і ділом я завжди вибираю справу. Я чудово розумію людей, які не хочуть витрачати час на безрезультатні розмови. І не терплю цього сама. Тому ми із помічниками чітко налагодили роботу: я прошу їх до зустрічі проаналізувати документи, заздалегідь зв’язатися з профільними службами. І  на зустрічі з мешканцями  йде конкретна дискусія, що ми робимо далі, яке рішення можливе.

Запитання, з якими приходять мешканці, різні. Іноді можуть бути особисті, сімейні обставини. Тоді ти слухаєш і дивуєшся, через що може пройти людина. Часто люди скаржаться на благоустрій. Такі проблеми стосуються насамперед міських депутатів, а їхнє рішення лежить у рамках місцевого бюджету. Але я розумію, що мешканці не хочуть чути відмовки на кшталт «це не моя проблема», «ви звернулися не туди». Та й я сама не хотіла б до них вдаватися. Нам усім потрібне співчуття та увага, особливо зараз. Тому просто беру і вирішую.

Можу пишатися тим, що вже неодноразово кияни приходили на прийоми з шампанським – подякувати за вирішення проблеми. І не тому, що я люблю шампанське. Просто це, мабуть, і є визнання, дружба, нормальні людські стосунки. У розмовах із людьми я пізнаю історію – сім’ї, окремого будинку, цілого міста.

Після першої зустрічі я бачу, як змінюються питання людей. Серед них найчастіше з’являються глобальні. Куди їде країна? Що варто зробити депутатам? Як зміниться майбутнє наших дітей? Чому ми можемо їх навчити? Я рада, що багато хто бачить у мені своєрідну точку опори у пошуку відповідей.

Звісно, проводити прийоми громадян нелегко. На мою думку, бути депутатом – значить безумовно любити людей, не оцінювати і не судити. Потрібно чути та приймати їхні проблеми, як свої. Я дуже переживаю, якщо вирішити проблему не вдається. Іноді я розумію, що людина потрапила до складної ситуації, але зробити з цим нічого не можу. Зворотній бік  депутатської роботи в тому, що, прийшовши додому, ти не можеш розслабитися, переключитися — у тебе це крутиться в голові.

Ось буквально нещодавня історія. Звернулися мешканці одного із будинків: у ньому прорвало трубу опалення. До того, як прийти до мене, люди стукали в усі двері – допомоги немає. На вулиці листопад, у будинку є немовлята, люди похилого віку.

Мені ця ситуація добре знайома: коли моїй першій доньці був рік, у сильні морози сталася серйозна аварія, і тепла не було кілька днів. Тож я розумію, що означає відсутність опалення взимку. Коли спиш у шапці, грієшся під кількома ковдрами, борешся за те, щоб дитина не захворіла.

Починаю розбиратися. Будинок знаходиться на балансі державного підприємства, дзвоню їм. Вони відповідають, що нічого не можуть зробити: «Ми давно банкрути, а ремонт обійдеться щонайменше в 150 тисяч гривень. У нас немає грошей, людям ми нічим не допоможемо».

У такий момент ти й проявляєш себе як представник влади. Або ти погоджуєшся з тим, що грошей немає, або, незважаючи на обставини, знаходиш рішення. Для мене вибір очевидний. Якщо ти є представником цих людей, значить, тобі й нести цю відповідальність.

Ми знайшли рішення та вирішили проблему – навіть не питайте мене як. Але ж скільки є людей, яким ніхто не допоміг!

Я думаю так: ти можеш «бути владою» лише доти, доки у тебе щемить серце від усвідомлення чужих проблем.

Цього року нам вдалося зробити для округу чимало. Закладено витрати на проєктування спортивних об’єктів, плануємо зробити два зелені сквери. Плюс лікарні Печерського та Солом’янського району отримали додаткове медичне обладнання. А для студентів та школярів ми провели освітні заходи. І багато-багато іншого.

Буває, проблеми самі знаходять мене випадково. Захочеш випити кави у парку – і почуєш скарги молодих мам на купу сміття, яке не прибирають тижнями. Доводиться дзвонити людям, відповідальним за парк, і говорити: «Приберіть, скільки можна!»

Тож вигадувати нічого не треба. Потрібно просто частіше ходити Києвом пішки і бути уважним. Люди самі можуть багато сказати, якщо їх слухати.

Київ поки не розуміє свого місця в світі

Розкажіть, які проблеми Києва, на вашу думку, сьогодні ключові. Як їх можна вирішити?

За десятиліття в Києві накопичилося безліч проблем – ми всі про них чули та читали сотні разів. Знову перераховувати проблеми забудови, паркування, пробок я не хочу. Десь із цими проблемами щось робиться, десь вони так і залишаються невирішеними.

Давайте говорити і думати глобально: сьогодні Київ не відіграє тієї ролі, яку має.

Про що я?

Якщо ви говорите про культурну столицю Європи, то, швидше за все, згадаєте Відень. Париж – місто кохання. Лондон – місто фінансів.

Київ сам поки що не розуміє своєї ролі у світі. Де наше регіональне лідерство? Я бачу нас регіональним лідером Східної Європи. Держава, яка поки що не є членом Європейського Союзу, але сповідує ті самі цінності. Які столиці готові взяти на себе цю роль? Мінськ, Кишинів, Тбілісі, чому не Київ? Я вважаю, що саме ми маємо стати таким лідером східноєвропейського світу.

Але ж лише бажання мало. Мало говорити лише про забудову, дороги та метро на Троєщину. Саме собою це ще не зробить Київ європейською столицею. Ми повинні розібратися, що в нас для цього є і що нам ще належить зробити.

Ми поринули у поточні проблеми, у нескінченні ремонти ліфтів та встановлення лавок. Але ми мало говоримо про мислення глобальне, про мислення з погляду «власника міста». Ми не маємо стратегії. Головні питання для міста зараз – Хто я? Куди я йду? Ким я хочу бути? І що мені для цього треба зробити?

Досягти такої мети без детальної стратегії неможливо. Вона має визначити, яким ми хочемо побачити Київ за 20-30 років. А ще якихось проміжних цілей потрібно досягти, які ресурси ми для цього маємо і що може нам завадити.

Якщо ви хочете стати великим скрипалем, питання «що приготувати на вечерю» не буде вам важливим, не займатиме всю вашу увагу. Так і з містом. Якщо ми хочемо зробити Київ європейським центром, дивно говорити про ремонт автобусів та укладання асфальту. Це те, що має бути за умовчанням.

Потрібно починати говорити про стратегію, про те, куди ми рухаємось. І вже з цього погляду оцінюватимуть наші дії.

Часто говорять про те, що необхідно змінити розмір ПДФО для Києва. Зробити 40% як у всіх інших міст. Яка ваша думка? Наскільки значним є бюджет Києва для задоволення всіх потреб? Чи достатньо для столиці 60 мільярдів гривень на рік?

Я не згодна з тими, хто каже, що грошей у Києва не вистачає. Вистачає грошей! Але місто має поводитися як господар, як інвестор.

Іноді дивишся на міський бюджет і запитуєш: а люди, які його складали, хоча б спілкувалися між собою? Є статті видатків, які можна безболісно виключити. Те, що може приносити місту дохід, не розвивається. У те, що завдає лише збитків, продовжують вкладати гроші.

Можна порівняти це із двома сім’ями. Одній 30 000 гривень на місяць буде достатньо – навіть для того, щоб відкласти на майбутнє. Інша ж безглуздо витратить ці гроші за два дні і буде змушена заощаджувати навіть на ключових потребах. Все знову-таки впирається у цілі та пріоритети. Питання грошей – це передусім питання сенсів.

Звісно, місту хочеться, щоб залишалося більше грошей, державі – навпаки. Але ж ключове питання – хто і як ними розпоряджатиметься. Якщо ми хочемо зробити Київ столицею Східної Європи, то ми маємо в нього інвестувати.

Усі урядові будівлі перебувають у місті, а не в окремому government city. Місто має виконувати свої функції як столиця, а це також чималі витрати. Фактично це місто всередині міста. А в нас відсутнє фінансування субвенції на виконання столичних функцій.

Якщо проаналізувати, розмір субвенцій з державного бюджету до бюджетів міст з року в рік зменшується. При цьому жодних альтернатив не надається.

Тому я вважаю абсолютною дискримінацією те, що у Києві залишається лише 40 відсотків ПДФО. Цю ситуацію треба міняти. Я є одним із авторів законопроєкту щодо збільшення частини ПДФО у бюджеті Києва на 10 відсотків.

Але я наголошую – питання не в тому, що нам треба більше грошей, щоб поставити більше крамничок. Завдяки цим грошам ми маємо дозволити собі те, що раніше не могли. Не латати дірки, а розвивати нові проєкти, які дають прибуток. Керуючи містом, треба думати як інвестор.

Немає більш вдалої інвестиції, ніж інвестиції в потенціал дітей

Ви були одним із ініціаторів бізнес-інкубатора Ukrainian Future Incubator для дітей. Розкажіть про цей проєкт. Діти якого віку можуть брати участь? Які перспективи відкриває таке навчання?

Я – заступник голови опікунської ради Малої Академії Наук у Києві. Для мене це дуже відповідальна місія. Я вірю, що тільки відродивши виробництво і науку, ми зможемо вийти на новий рівень розвитку країни.

Для цього нам необхідно багато вкладати у наших дітей та молодь. Я вірю у позашкільну освіту. Сучасний світ змінюється швидко, вимоги до нових знань виникають миттєво. Коли рік тому через пандемію всі школи пішли на дистанційну освіту, мало хто з учителів умів користуватись дистанційними платформами – але всім довелося оперативно навчитися.

А перед нашими дітьми суспільство ставить нові вимоги майже кожного місяця. Вони, до того ж, множаться на індивідуальні бажання та захоплення кожної дитини. У мене є дві доньки – 13 та 6 років – і чого тільки вони не хотіли перепробувати. Думаю, кожна мати мене зрозуміє. Сьогодні ми подивилися фільм про балерину – нам потрібно спробувати балет. Завтра ми побачили книжку про шахи – хочеться вчитися шахів.

На жаль, оперативно запровадити нові предмети у школах складно. Це питання бюрократії. Тобто потребує змін у законах, дискусій, фінансування. Добре, коли у дітей є можливість швидко знайти місце, де вони можуть вивчити щось нове та актуальне. Наприклад, роботобудування чи підприємництво. Саме цим мені й подобається позашкільна освіта.

Повертаючись до інкубатора, я хочу сказати, що наша молодь дуже креативна та цілеспрямована! Вже змалку багато хто закладає основи свого успішного підприємництва. Наприклад, освоюють соцмережі саме як інструмент для продажу, відкривають свої магазини в інстаграмі, продумують, чим їм цікаво було б займатися.

Ми, дорослі, маємо точно підтримувати дітей у таких прагненнях. Тепер у нас така нагода є. У Солом’янському районі відкрився новий простір – бізнес-інкубатор Ukrainian Future. Тут діти навчатимуться перетворювати ідеї на бізнес-проєкти та розвивати стартапи. Для цього вони отримають допомогу менторів, підтримку в запуску та розвитку проєктів, пошуку інвесторів. Крім цього, у просторі є лабораторія FABLAB, де вони зможуть створювати прототипи винаходів.

Я думаю, немає більш вдалої інвестиції, ніж інвестиції в потенціал дітей. Тому що діти – це 100% нашого майбутнього, і саме від них залежить, якою буде наша країна за 20 років.

Можливо, навчання підприємництву потрібно зробити загальнообов’язковим у школі?

Для мене підприємництво — це, швидше, спосіб мислення. Розвинути дух підприємця досить складно. Але можна і потрібно розвивати необхідні навички.

Наприклад, з молодших класів виховувати в дітей відповідальність за вчинки, вчити самопрезентації, роботі у команді, лідерству. Ці навички стануть у нагоді в будь-якому випадку і в звичайному житті.

З середньої школи необхідно навчати основ маркетингу та давати хоча б базові знання фінансів, мікро- та макроекономіки. Це вимоги сьогодення, а не просто програма навчання підприємництву. Без цього школярі не будуть адаптовані до поточного середовища.

Ще один важливий момент – спілкування дітей із підприємцями. У Києві у своїх приймальнях я зараз планую провести зустрічі студентів із досвідченими підприємцями. На них можна буде чесно поговорити про майбутнє, перспективи, необхідні навички.

На ваш погляд, наскільки успішно розвивається український бізнес? Чи вдалося відновитись після пандемії? За даними платформи Opendatabot, з березня 2020 року до березня 2021 року закрилося 215,3 тис. ФОП. Що майже на 50 тис. більше, ніж у 2019–2020 роках. Наскільки це критично для України? Як цьому запобігти?

Питання у тому, що для бізнесу зробила країна.

Мені подобається досвід Ізраїлю. Коли було запроваджено локдаун, вони за бюджетні гроші поставили біля маленьких кафешок «лавочки» на одну людину. Так бізнес зміг працювати «на виніс». Тобто держава створила тобі можливості. Вони ж могли цього не робити?

У деяких країнах, знаю, надавали фінансову допомогу бізнесу, якщо на час карантину в компанії зберігали всіх своїх співробітників.

Я організовувала зустрічі представників бізнесу та Міністерства економіки, ми розглядали різні варіанти. Я завжди виступаю за діалог із бізнесом. Потрібно зважати на його потреби, а не винаходити велосипед. Якщо цього не робити, то незадоволені будуть усі.

На завершення  скажу: вже сьогодні ми живемо краще за наших батьків. А наші батьки жили краще за покоління, що пройшло через війну. Кожне покоління прагне, щоб їхні діти жили ще краще. Ми повинні зробити все для того, щоб наші діти жили у розвиненому, технологічному, екологічному суспільстві. Те, що ми створюємо сьогодні – це те, де житимуть наші діти завтра.

Автор Інна Жолобович