Нова влада: звідки прийдуть наступники «слуг народу»

Українці не довіряють політичним партіям, тому що партій як таких у нас немає. Таких, які б виробляли інтереси спільнот. А у нас всі за добре, проти всього поганого. Це більше лідерські проєкти, щоб амбітний політик міг потрапити у парламент.

Але зараз ситуація змінилася. Раніше половина парламенту були перекотиполе, важко було структурувати Верховну Раду. Зараз вступив виборчий цикл, коли є закон, який каже, що на вибори можуть йти тільки партії. Тепер проблема з молодими обличчями. Їх вже старі партії двічі успішно переграли. Після Помаранчевої революції і після Євромайдану. Активісти не змогли об’єднатися і піти окремою політсилою. Їх розібрали як камінчики. Молоді люди не мали шансів там вижити або повинні були орієнтуватися на лідерів, або просто зникали.

Є декілька причин. Багато громадських активістів, які приходять у політику, продовжують вести себе як громадські активісти. Тобто не відчувають, що вони є влада. Дуже часто показують широкий асортимент молодих облич. Але українці важко уявляють, що вони можуть бути владою. До виборців апелюють з білбордів, телевізорів. І тут декілька проєктів та їх спонсорів обламалися. Так, молоді, симпатичні, розумні. Але коли українець йде голосувати, він хоче підтримати когось, хто зможе захищати його інтереси.

Ще одна проблема молодих партій, що вони так і не знайшли свого виборця. Тобто намагаються використовувати старі прийоми. Але при цьому відмовляються від олігархічних грошей, старих політиків. За тими правилами, які є, так до влади не вдається прийти. Наприклад «Демальянс» пройшов від успішної громадської організації до партії , яка зникла. «Сила людей» показала хороший результат на місцевому рівні, але не може вийти на національний. Під вибори таких людей висмикують у великі партії, пропонують гроші, місця в парламенті.

«Слуга народу» це партія влади. Можна було привести мавпу на округ і вона б виграла. І ця партія на наших очах розвалилася.

«Голос» цікава спроба. Але вона була лідерського типу. Говорили, що ледве не по черзі головуватимемо. Але виборці точно асоціювали це як партію Вакарчука. Коли у нього в чергове сталася особистісна криза партія практично зникла. Хоча там є сузір’я багатьох цікавих особистостей. Її задумали красиво. Але сталася проблема як із «Самопоміччю». В осередках постійно скаржилися, що їх не бачать. Не спрацювала внутрішньопартійна демократія — пішов розвал знизу.

У цих спробах не врахували, що партії потрібні виборці. Поки що не бачу реальне бажання починати низову роботу будувати мережі організації. Знову будуть спроби зайти через такий метод. Наприклад, партія Гройсмана. З Віталія Кличка Офіс президента «вибудовує» лідера через тиск і скандали. Але це все йде згори. Якщо гора не може запропонувати правила, живий організм, з яким рахуються, розуміють відкриті правила, то знову буде той самий шлях.

Партії повинні мати свого виборця. Його потрібно вирощувати. І це не проблема виборців. Треба думати, як достукатися до людей. Не можна питати у Фейсбука, що ми маємо зробити, щоб ви вийшли на вулицю нас підтримати? Це кропітка робота.

Доки молоді ініціатори не зрозуміють, що за старими правилами ніколи на виграють. Доти буде проблема. Треба представляти реальну програму виборцям. І людей, які переконливо можуть донести проголосуйте за нас, ми чудово розуміємо ваші проблеми, розуміємо, в якій країні живемо, як важко чесно боротися. Наше бачення з вашою підтримкою приходимо і вирішуємо проблеми. Це легко сказати. Але той, хто перший почне це робити, той досягне успіху.

Великий потенціал народжується на місцевому рівні. Мери мають свої партії і виграють в чисту у центру та партії влади. Місцеві вибори показали, що в жодному з великих міст партія влади не змогла виграти. Прообрази партій народжуються, але поки маленькі. А спроба об’єднати багато-багато маленьких поки не дає успіху. Потрібно не зверху об’єднути, а реально шукати спільні точки для мільйонів виборців.

Будуть спроби таких партій. Але правила політичної боротьби все ще олігархічні. Олігархи роблять ставки на партії. Тож на парламентські вибори йтимуть партії на чолі з кандидатами в президенти. Це стане майданчиком, щоб вийти на боротьбу за президентство.

Оскільки кожна влада повторює одну й ту ж помилку. Захищає і прибирає з поля старих конкурентів. Коли здається, що на полі тільки їх кандидата, раптом з’являються нові. І можна говорити, що ця історія повториться. Поки що немає конкуренції політсилі президенту. Але за рік до виборів ситуація кардинально може змінитися.

Українці не довіряють інституціям влади. Тому владі дуже важко вести себе нахабно. 30 відсотків у президентської політсили не достатньо, щоб впевнено дивитися у майбутнє. Бо це на тлі відсутності конкурентів. Коли вони з’являться, повториться історія з Порошенком. Новий політик переміг розгромно.

Нові партії зараз роблять так збираються олігархи, політтехнологи, починають розробляти плани. Вимальовують абстрактну нішу. Наприклад, із проросійського флангу вже нічого не буде. Партія Медведчука це скелети з минулого. Кандидат з російського вектору ніколи не стане президентом. Це має бути проєвропейська людина, з українськими поглядами і впізнавана. Політологи вимальовують ці речі. А потім придумують, яку зачіску мати і костюми носити. У Зеленского був свій стиль «рубаха-парень». Але тепер він державник.

Проблема цих проєктів дають короткий ефект. Не дозволяють створити політичну силу, заради якої виборці готові стояти горою. Коли ви просто спирається на рейтинг, то громадяни можуть голосувати за різні позиції. Програма Зеленського була дуже розмита. Це такий міраж. Політики не наважуються говорити, що фіксують якісь принципові речі. У нас ідеологічних партій немає. У майбутньому є розуміння, що це важливо. Поки що багатьом здається важливо виграти, а там якось буде. Досвід показує, що якось не буде. Українці голосують за зміни, але не дають другого шансу.