Ольга Вієру: Український Дім – національний центр, який має гідно представляти не лише Київ, а й цілу країну

Ольга Вієру — директорка Національного центру «Український Дім» та благодійної організації «Благодійний фонд «Мистецький Арсенал», громадська діячка. Ольга Вієру очолила Український Дім у 2019 році і одразу стала вирішувати головне завдання – перетворити заклад у національний центр культури. Адже Український Дім знаходиться у самому серці Києва – на Європейській площі.  Втім, у плани втрутилась пандемія. Попри суттєві фінансові труднощі в 2021 році в Українському Домі вдалося реалізувати багато проєктів, зокрема і масштабних. 

Наскільки держава приділяє увагу розвитку культурної сфери, чому в Україні не розвивається меценатство, які нові проєкти втілюватимуться в Українському Домі в 2022 році, — в інтерв’ю для Kyiv.Press розповіла Ольга Вієру. 

Для розвитку культури дуже важлива системна і збалансована державна політика

У 2019 році Ви заявили про перезавантаження Національного центру «Український дім». Що вдалося зробити за цей час?

Основне наше прагнення – привести у відповідність цій високій і промовистій назві Національний центр «Український Дім» його змістовну частину. Над цим працюємо, послідовно і наполегливо рухаємося до своєї мети.

Хоча наявних ресурсів небагато. Крім того, в наші плани карколомно втрутилася пандемія і карантин. Але нині важливо жити у наявних реаліях, бути гнучкими, тож ми мали швидко пристосуватися до цих умов.

В першу чергу, почали ще активніше працювати відповідно нашій програмній діяльності. Одна з масштабних довгострокових програм Українського Дому – програма культурних ініціатив. Вона включає у себе презентацію національного культурного продукту, виставкову програму, програму музичних, театральних і перформативних подій. 

Другий рік працюємо над чудовою молодіжною програмою «Мистецтво змін». І програмою про старших людей, видатних особистостей під назвою «Зберігачі пам’яті. Поза часом». У її межах у 2021 році нам вдалося записати сім інтерв’ю — життєвих історій знакових українців. Серед них — режисер Роман Балаян, художник Олександр Дубовик, державний діяч Микола Жулинський, композиторка Леся Дичко, художниці Неллі Юсупова та Віра Баринова-Кулеба, народний майстер Іван Приходько. Завдання проєкту — привернути увагу до масштабу, ролі та впливу особистості, показати, що є речі поза часом і віком, що людина може бути дуже значимою і цікавою незалежно від віку, і у 85, і у 15 років. Цю ініціативу підтримав Український інститут національної пам’яті, тож у подальшому ці історії будуть архівуватися і зберігатися саме там у національному архіві. 

Розпочали роботу над важливою для Українського Дому програмою «Символ», яка стартувала з великого обговорення державної політики в контексті національних символів. Мріємо підготувати у межах цієї програми великий виставковий проєкт, який сфокусує увагу і висвітлить важливість даної теми. 

Не все вдається реалізувати одразу, перешкод немало — і карантин, і нестача фінансових ресурсів.

Але все ж 2021 рік був дуже продуктивним. Нами реалізовано 9 виставкових проєктів, серед яких масштабні проєкти національного значення. Ми стали співорганізатором проєкту «Леся Українка: 150 імен», отримали перший досвід прийняття та збереження творів від 30 українських музеїв та колекціонерів. 

До Дня Незалежності ініціювали проєкт про нашу країну «ШЛЯХ ДО..». Запросили до співпраці відомого режисера Влада Троїцького, який створив видовищне дійство про Україну, об’єднуючу, хвилюючу і надихаючу історію. Організація проєкту була нелегкою, необхідно було у стислі терміни залучити величезний бюджет, але нам це вдалося і ми знайшли можливість демонструвати виставу впродовж п’яти днів. Багато наших глядачів сказали, що не бачили нічого подібного, настільки сильно і потужно вдалося показати шлях нашої країни.

Також у межах програми національного центру, присвяченої 30-ти річчю Незалежності України, ми представили програмний виставковий проект «30х30. Сучасне українське мистецтво» – експозицію з 30 знакових робіт, кожна з яких відповідно задуму куратора Валерія Сахарука наділена правом відображати українське мистецтво і ретранслювати ключові течії кожного з 30 років незалежної країни.

Весь час працюємо над програмою реставрації Українського Дому, якої дуже потребує наша будівля, прекрасна, але давно зношена і технічно застаріла. Тут зберігаються фонди Українського Дому і музею Леніна. Фондова колекція нараховує 70 тисяч одиниць зберігання, які перебувають у жахливих умовах. Приміщення підтоплюються, їх треба терміново ремонтувати. Приміщення будівлі майже не опалюється, перебуваємо у режимі постійної економії, бо старі системи є надзвичайно витратними. Взагалі життєдіяльність будівлі забезпечується 28 системами, які необхідно вдосконалити. Тож викликів немало.

Тому в цьому напрямку наше завдання — допомогти розробити проєкт, сфокусований у майбутнє. І, незалежно від призначення, від того, як буде використовуватися Український Дім і хто його буде очолювати, важливо створити тут максимум можливостей, продумати усе на крок або навіть на декілька вперед. Тому маємо декілька фокусів — збереження унікальності і цілісності архітектури, модернізація, енергоефективність, відповідність сучасним вимогам, доступність та комфорт для наших гостей.

Питання забезпечення максимально можливої доступності Українського Дому є одним з найскладніших, адже за своїми архітектурними рішеннями будівля є однією з найнедоступніших. Тому проводимо сотні консультацій, щоб зробити усе можливе.

Важливим результатом стало й те, що ми зробили таке собі “генеральне прибирання” нашого Дому – вичистили у буквальному сенсі й сам Український Дім, й усе те, що не гідне його призначення, – усі заходи і події, які роками принижували Український Дім і руйнували його іміджеву складову. Зокрема, різноманітні комерційні ярмарки і інші заходи, які мають проводитися в інших місцях. Це було нелегко, адже установа має постійно заробляти гроші на своє утримання. У 2022 році, на жаль, суттєво зросла вартість теплоносіїв, більше, ніж у чотири рази – на 430%. Тому маємо забезпечити здоровий баланс комерційної і програмної діяльності. У 2020 році ми нарешті стали закладом культури і маємо відповідати цьому статусу. У нас, як і раніше, відбувається доволі багато заходів ділового формату – конференції, круглі столи, форуми, але ж ми говоримо про культуру у найширшому сенсі, тож тут протиріч немає.

Культурний туризм у світі вважають однією з найприбутковіших сфер держави. Наскільки Київ-культурний привабливий з Вашої точки зору і яке місце на цій мапі займає Національний центр «Український дім»?

Розвиток культурного туризму завжди є результатом великої і тривалої роботи, пріоритетом державної політики у сфері культури. Тут у нас ще доволі слабкі позиції. У останні роки Міністерство культури всіляко стимулювало і підтримувало внутрішній туризм, що є надзвичайно актуальним у період світової пандемії і закриття кордонів. У внутрішньому туризмі його культурна складова теж потроху зростає. Багато хто вирушає у подорожі країною вже не лише до замків й парків, але й спеціально до Одеського, Пархомівського або нещодавно відкритого широкому загалу Кмитівського музею. І це чудово! Але дуже хочеться, щоб люди прагнули приїжджати до столиці спеціально на великі виставки і театральні прем’єри. А для цього потрібна велика попередня просвітницька робота, популяризація тих або інших імен, ідей, проєктів. 

У проєкті “Леся Українка: 150 імен” була реалізована чудова рекламна кампанія, завдяки чому багато людей відвідали захід навіть в умовах карантину. Але цей проєкт був підтриманий і державою, і бізнесом, до його реалізації та просування були залучені найефективніші фахівці. Втім, більшість закладів культури знаходиться в інших умовах — обмежених фінансових і кадрових ресурсів.

Це стосується і Українського Дому, період сутнісного перезавантаження якого співпав з кризовими явищами світового масштабу. Тому багато працюємо над залученням партнерів, реалізуємо свої проєкти за підтримки бізнесу або ж грантової підтримки. Власних ресурсів поки що не маємо.

Цікаво, що Український Дім завжди був і є у полі зору іноземних туристів. Багато хто цікавиться модерністською архітектурою. Але, на жаль, поки що багатьох туристів Український Дім цікавить більше у контексті його минулого – як музей Леніна. Найбільша ж увага іноземців прикута до Національного музею історії Великої Вітчизняної війни.

Для поширення наших ідей за межами столиці ми почали створення мережі партнерів у містах. Приміром, розпочали співпрацю з Житомирською міською радою і вже показали у Житомирі ряд проєктів — виставку молодіжних ініціатив та виставку плакату, яка була створена для всеукраїнського Молодіжного форуму. Також ці виставки було представлено у Львові, Чернігові та Вінниці. Поки що ми не можемо втілювати на міжрегіональному рівні ресурсні проєкти. Тому плануємо працювати над мобільними версіями, тим паче, не у кожному місті в регіонах є простори у тисячу квадратних метрів, де можна було б представити великий виставковий проєкт.  

Окрім представницької та діалогової, одна з наших основних функцій, яку ми бачимо органічною для Українського Дому, — координаційна. Тому хочемо спробувати на прикладі невеликих проєктів побудувати модель обміну культурними проєктами між містами. 

За часів роботи директором Благодійного фонду «Мистецький арсенал», ми ініціювали дитячий освітній проєкт «Арсенал ідей». Потім знайшли можливість створити його міні-версії ще у п’яти містах України. Це хороша інтеграція ідей та ініціатив національного закладу в регіони.

Тому продовжуємо працювати у цьому напрямку. 

Культура – сфера, до якої політична еліта завжди дотична

Попри незначне фінансування в 2021 році вам вдалося реалізувати багато проєктів. І при цьому ви змушені платити високі комунальні тарифи. Чому Вас не підтримує держава? Чи зверталися Ви до Міністерства культури?

У нас складна ситуація. Український Дім, як і Мистецький Арсенал, і Палац мистецтв «Україна» підпорядковуються Державному управлінню справами (ДУС), який відповідно перебуває у структурі Офісу Президента, а не Міністерства культури. Це обумовлено тим, що Український Дім є національним закладом, стратегічно важливим центром і має реальний потенціал стати ключовим промоутером української культури.

До 2020 року ми працювали на умовах госпрозрахунку і мали заробляти у середньому півтора мільйона гривень на місяць тільки на критично необхідні виплати — утримання будівлі і персоналу. Заробляти на розвиток і проєктну діяльність було нереалістично. А коли почалася пандемія, стало ще складніше, ми отримували нуль надходжень. А людям необхідно було платити зарплату, бо маємо багато технічних служб та спеціалістів, що працюють і нас  десятки років і є незамінними, адже знають будівлю досконало, вміють відремонтувати і привести усе до ладу власноруч. 

Ці вкрай критичні умови нарешті підштовхнули наші відомства, від яких залежить прийняття рішень, до необхідності надати державне фінансування, якого так потребувала наша установа.

Необхідні обсяги фінансування є не надто високими і реалістичними для держави. Тим паче, ми довели, що навіть за мінімального фінансування можемо зробити значно більше для суспільства. Але фінансування нашої організації здійснюється через ДУС, тож будь-яке зростання цифр у суспільній свідомості автоматично прирівнюються до витрат Президента. Починається критика. Тому із зрозумілих причин ні Офіс Президента, ні ДУС не прагнуть підвищувати ці виплати. І ми стаємо заручниками ситуації.

Спочатку було рішення надати нам допомогу через Український культурний фонд, від якого ми отримали грант у мільйон гривень. Далі допомагали усі, і Офіс Президента, і ДУС, і міністр культури Олександр Ткаченко, в результаті нам надали державне фінансування у частині витрат на заробітну плату. Це допомогло пережити найскладніші часи і втримати підприємство.

Але у цьому році інші складнощі, підвищення цін на енергоносії, на опалення будівлі. Ми звернулися до прем’єр-міністра України щодо внесення нашої установи до пільгового списку з оплати теплопостачання. Більшість державних закладів культури потрапили в цей список. І вони платять за старими тарифами. А ми, окрім того, що є центром національного значення, ще й маємо утримувати гігантську будівлю – а це мільйонні рахунки на місяць. Прем’єр-міністр дав доручення розглянути наше звернення і вирішити питання, але все непросто процедурно і юридично. 

У 2022 році ДУС ще трішки збільшив фінансування УД, це велика радість і мотивація для нас. Бо інакше ми могли втратити Український Дім. Але ми втрималися, вистояли, і у 2021 році зробили так багато, що самі були здивовані, коли складали річний звіт. 2022 рік починається не легше, з нового і наймасштабнішого сплеску пандемії, але наразі постійна наявність проблематики — це вже перманентний стан, тож ставимося до цього як до даності.

А чому вас не можна передати на баланс Мінкульту?

А чи варто це робити? Багаторічне спірне питання. У Міністерства культури і механізми, і можливості для фінансування закладів більш прийнятні, ніж у ДУС. Тому з першого погляду логічно передати такі заклади у підпорядкування міністерства.  Але лише з першого погляду. Якщо заглибитися в ситуацію, у нюанси наших реалій, то зрозуміла органіка підпорядкування таких об’єктів керівництву держави. Згадуються відомі світові зразки, коли національні установи перебувають під найвищим патронатом державного керівництва. Це дає певну стабільність і сталість, створює умови для розвитку. У нашій країні міністри можуть змінюватися щороку. На жаль. А розвиток провідних національних закладів не повинен залежати від частих змін, особистих уподобань, постійної турбулентності, якої і так занадто навколо. Це все ускладнює роботу національного закладу, який має працювати відповідно стратегії та концепції розвитку. Тому я бачу логіку підпорядкування провідних національних закладів ДУС, як структурному підрозділу президентської адміністрації. Бо і Український Дім, і Мистецький Арсенал, і Експоцентр України, на щастя, сьогодні розглядаються, як винятково важливі об’єкти. Тому із стратегічно важливих питань співпрацюємо з Офісом Президента.

Влада може суттєво допомагати в усьому. Надати комунікаційну та інформаційну підтримку. Інколи навіть візит керівництва країни може суттєво вплинути на увагу суспільства до тієї чи іншої події. А наша задача — популяризувати суспільно важливі ідеї та цінності, значимі культурні програми і проєкти. 

Хоча ми як заклад культури у формуванні своїх завдань намагаємося бути поза політикою і максимально дистанціюватися від політики. Але, тим не менше, завжди перебуваємо дуже близько біля неї. Адже культура – це та сфера, до якої політична еліта завжди дотична. З іншого боку, таке наближення дає свій результат. Завдяки тому, що знаходишся у цьому середовищі, формується інше мислення, значно ширші горизонти і відповідно — державницькі підходи.

Наприклад, наразі ми готуємо безпрецедентну подію і хочемо запросити представників влади, Офісу Президента, Міністерства культури, разом подумати, як ця подія може вплинути на культурний простір і політику держави. Художник і колекціонер Микола Бабак зібрав величезну колекцію сучасного мистецтва – більше 240 робіт 160 провідних художників України, серед яких Арсен Савадов, Олег Тістол, Влада Ралко, Олександр Дубовик,  Микола Маценко, Роман Мінін, Марія Куликівська, Гамлет Зіньківський і багато інших відомих українських митців сучасності.

Всі художники подарували свої роботи, що у нинішніх умовах є неймовірним фактом. Всю збірку Микола Бабак зібрав для Черкаського обласного музею, куди вже передав цю колекцію високого музейного рівня. Тож сьогодні Черкаси мають потенціал стати новим культурним центром України.

Ми хочемо матеріалізувати цю подію через виставковий проєкт в Українському Домі у березні-квітні. Провести низку публічних заходів. Підняти питання, а що далі? Як працювати з колекцією у Черкасах? Як ця подія може вплинути на державну політику? Представляти колекцією у своєму регіоні, чи показати по усій Україні? Що може стимулювати ця ініціатива, для кого стати прикладом? 

Микола Бабак зробив нереально велику справу, провів непросту роботу з кожним художником і фактично переконав їх подарувати свої роботи. Це потребувало неймовірних зусиль, енергії, сил, бо особливого бажання робити такі подарунки ніхто не має. Вже багато років держава не здійснює системні закупівлі творів мистецтва і не підтримує художників. Але Миколі Бабаку вдалося зробити те, що перебуває за межами людських можливостей. 

Зараз його ініціативу підтримали понад 20 провідних мистецтвознавців, кураторів, лідерів думок. Готується великий каталог. Ми вийшли на контакт з Черкаською обласною адміністрацією, будемо разом працювати над проєктом. 

Цю неординарну подію можна і необхідно використати для активізації культурного простору України. Або це може закінчитися безславно, як у інших музеях, де колекції нерідко лежать і покриваються пилом. А може стати поштовхом для нового розвитку музею і культурного простору Черкащини, прецедентом та стимулом для створення колекції національного музею сучасного мистецтва, про який усі давно мріють. Вже давно є необхідність поповнювати колекції музеїв та культурних центрів усієї країни. Тож ця ініціатива може стати поштовхом для важливих змін.

Для мене особисто дії Миколи Бабака стали потрясінням. Я розцінюю це як громадянський подвиг. Людина фантастичними зусиллями, без жодної матеріальної мотивації зібрала таку колекцію. А подяка за це і слава від цього вчинку умовна. Адже про це мало хто знає. Тому ми хочемо зробити низку публічних подій – зустрічей і заходів, щоб розказати про цю колекцію і цей шлях. Про вчинок. Про усіх, хто брав участь і допомагав. А також підняти питання подальшої долі колекції. І тут консолідація зусиль з владою необхідна. Керівництву країни важливо донести, що це безпрецедентна подія, яку треба висвітлювати. Привертати до неї увагу. Можливо, необхідно допомогти музею. Над усім цим необхідно багато працювати.

У контексті сказаного хочу згадати, що у 2015 році Валерія Вірська передала державі колекцію авангарду у 509 творів, яку все життя збирав її покійний чоловік, колекціонер, мистецтвознавець і художник Ігор Диченко. Це твори великих митців, які уславили Україну, − К. Малевича, О. Богомазова, В. Пальмова, В. Єрмилова, О. Хвостенка-Хвостова. Родина передала цю колекцію на зберігання Мистецькому Арсеналу завдяки довірі і повазі до тодішньої керівниці музею Наталії Заболотної. Такого рівня дарування не було в Україні дуже давно. І це неймовірний зразок меценатства. Адже родина, живучи дуже скромно, не продавала ці твори, щоб зберегти колекцію і передати її державі. Ця подія була відомою у певному мистецькому середовищі, але для широкого загалу не була представлена належним чином. І коли через пів року після передачі колекції померла Валерія Вірська, від держави не принесли навіть букет квітів. Сумно.

На моїй пам’яті є лише дві таки події, які настільки глибоко вражають. Дарування колекції Ігоря Диченка. І те, що зробив сьогодні Микола Бабак.

Меценатство повинно бути державною політикою

Меценатство в світі досить розповсюджена тенденція. Приватні колекції передають до відомих музеїв. В Україні чимало колекціонерів. Наскільки в нас розвинене меценатство?

Меценатство теж є важливою частиною державної політики. Починаючи з податкової системи, що може закласти вагомі механізми мотивації. Як у нас наразі стимулюється меценатство, ми всі знаємо, – ніяк. Яскравий прикладом стала саме історія з колекцією Ігоря Диченка. Можна було зробити із цієї події неабияку інформаційну хвилю, показати благородство і широту душі цих людей, що вражають у саме серце і можуть бути зразком для інших. Але не сталося. Наших можливостей для великого розголосу було недостатньо, тож все відбулося доволі тихо. Але ми завжди пам’ятаємо і при будь-якій нагоді завжди наголошуємо: цих людей вже немає, але вони справжні герої і ми їм безмежно вдячні. 

Коли я працювала у Благодійному фонді «Мистецький арсенал», нашим завданням було збирати і активізувати людей навколо музею. Ми організували перший в Україні Клуб Друзів музею. І створили інтерактивну стіну, де люди могли залишити своє ім’я на віртуальній цеглинці, перерахувавши всього 50 гривень. Значення цього проєкту високо оцінили багато західних колег, відомих українців. Ми розкручували даний прецедент, як могли, але тільки наших зусиль було недостатньо. Сама культура меценатства в Україні відсутня. 

Я була на стажуванні в США і відвідала близько 30 різних музеїв, зустрічалася з провідними фахівцями з фандрайзингу. На заході клубна система, або система членства працює, як годинник. Більшість громадян підтримує музеї або інші міські центри. Родина водія, який нас возив в одному з міст, є членами 4 музеїв. Вони проводять у музеях вихідні, беруть участь у освітніх програмах, зустрічаються з друзями. Це нормальна і дуже розповсюджена практика на заході, частина культурних традицій. 

Такі ініціативи важливо підтримувати усім суспільством, щоб вони виходили за межі одного закладу. Коли ми організовували Клуб Друзів у Мистецькому Арсеналі, то закликали всі музеї створити свої клуби. Навіть, якщо там буде не так багато учасників, все ж важливо вводити такі практики у наше повсякдення. І це теж має бути частиною культурної політики держави. Адже меценатська підтримка музеїв у інших країнах є суттєвим ресурсом для їх діяльності.

Державна підтримка таких важливих справ не потребує значних прямих витрат. Провести інформування, відповідні заходи, створити соціальну рекламу. Це все можна робити, аби було бажання.

Але як у культурній політиці врахувати усе важливе? Я бачу ідеальну модель для формування збалансованої культурної політики як постійну роботу з фаховими фокус-групами для визначення пріоритетів. Міністерство культури досить активно працює і я з повагою ставлюся до того, що робить міністр Ткаченко. Але у будь-якій діяльності завжди є щось, що можна зробити ще краще, якщо бути відкритими до співпраці. Ми прагнемо такої відкритості, адже повинні служити суспільству. Я пропонувала Міністерству культури створити у нас, в Українському Домі, своє представництво або сервіс. Ми за те, щоб в Українському домі розмістити Український культурний фонд. Щоб це стало точкою тяжіння для культурної спільноти. Є багато ідей щодо співпраці, але їх втілення залежить не лише від нас.

Меценатство – це об’єднання зусиль, залучення тих лідерів, які щось вагоме роблять у цьому напрямку, і осмислена послідовна культурна політика з метою його стимуляції. 

Чи співпрацюєте Ви з київською владою?

Так, не надто активно, але все ж перебуваємо у робочому контакті з київською владою. Важливо сказати, що коли ми зверталися за потреби до заступників мера Валентина Мондріївського, Ганни Старостенко, екскерівників підрозділів Департаменту культури Діани Попової та Сергія Анжияка, завжди отримували можливу допомогу.

З нинішньою очільницею Департаменту культури КМДА Яною Баріновою, на жаль, ще не знайома, але хочу познайомитися. Знаю про неї багато позитивного.

Ми, звичайно ж, не підпорядковуємося столичній владі, але водночас знаходимося у самому центрі Києва. У нас півтори тисячі квадратних метрів зеленої території на Європейській площі, яка, на жаль, теж потребує ремонту, але все ж влітку там чудово. І я завжди пропоную працювати на цьому майданчику разом. Ми розуміємо, що київська влада не має підстав і можливостей витрачати гроші на впорядкування території Українського Дому, але спільно організовувати програми і фестивалі на цьому майданчику цілком можливо.

Я завжди виступаю проти закритих підходів – це моє, а це твоє. Завжди — за широке об’єднання. Не бачу нічого поганого, якщо ми, об’єкт, підпорядкований ДУС, проведемо разом на території музею якийсь київський фестиваль. Навіть, якщо це не дуже комерційна історія. Просто це буде важливим для людей. А відбувається насправді так — на Новий рік весь Хрещатик сяє, а Український дім стоїть не освітлений, тому що у нас просто немає коштів придбати новорічну ілюмінацію. Але Київ міг би допомогти. Навіть задля того, щоб зберегти своє обличчя. Для столичного бюджету придбати ще пару гірлянд для гарного освітлення Європейської площі обійдеться не так дорого. Ми навіть написали Віталію Кличку листа, і хоча ідея була утопічна, надіялися. Але відповіді не отримали. 

Я за те, щоб ми співпрацювали тісніше, бо Український Дім знаходиться у самому серці Києва.

А найболючіше питання у взаємовідносинах з Києвом – це питання Музею історії Києва, який не має власного приміщення і знаходиться у приміщенні Українського Дому вже майже 17 років. Тут працюють його співробітники і зберігається колекція. З музеєм склалася абсолютно абсурдна ситуація. Свого часу його будівлю передали Верховному суду. Музей відповідно потребував нового приміщення, якого не знайшли і тимчасово розмістили майно музею і людей в Українському Домі. Але час йшов, а змін не відбулося. 

Те, що сталося з музеєм, — за цивілізаційними рамками. Це неповага не просто до конкретного музею, а до музею як форми і до музейної справи загалом. Ми вважаємо, що Київ – не найбідніше місто і має нарешті подбати про цей музей. Бо наше приміщення не пристосоване для такого зберігання. Безліч запакованих ящиків роками лежать у залах національного центру, будівля якого є дуже дорогою за утриманням. Про жодний температурний режим не йде мова, взимку у нас страшний холод, то що буде з цими експонатами? Чому вони так зберігаються десятиліттями? Це розумно? Український Дім не може бути складом. Але ми дуже толерантні до того, що відбувається. Адже якщо ініціювати виселення музею на якийсь склад, то він там залишиться ще на 20 років. А музею потрібне хороше приміщення… Але це болюча тема для окремої розмови.

Які масштабні проєкти ви запланували на 2022 рік?

Планів багато. Велика виставкова програма. 

Наймасштабніший проєкт, про який я вже говорила – “Сучасне мистецтво України. Музейна колекція”. Виставка української кераміки, інші проєкти. Ми плануємо близько десяти виставок, які дуже хочемо представити публіці, але у 2022 все зробити нереально. Поки що рано озвучувати наш план, адже у останні роки планування працює за формулою “розсмішити Бога”. 

Тому наші плани передбачають максимальну гнучкість і ми завжди резервуємо додаткові терміни для тих або інших подій. І взагалі тепер ми плануємо значно більше, ніж можемо втілити, але це виключно задля того, щоб гарантовано реалізувати хоча б половину. Тому що карантинні заходи, економічна і господарська проблематика, наявність фінансів вносить свої, часом дуже жорсткі, корективи. 

Окрім того, ми ще не знаємо, як проходитиме реставрація. Які кошти зможе залучити держава. Керівництво держави хоче допомогти провести реставрацію Українського Дому. Але чи буде така можливість — покаже час, внутрішні і світові виклики. А поки що ми готуємося, працюємо над якісним і сучасним проєктом реставрації.

Налагоджуємо співпрацю з партнерами. У 2021 році ми подали три ретельно підготовлені заявки на організацію трьох надважливих проєктів, майже готових для реалізації, але не отримали від Українського культурного фонду жодного гранту. І це теж питання до державної політики. Адже масштабні проєкти, які ініціюють і реалізують національні інституції, можуть вагомо впливати і навіть певним чином змінювати культурне середовище, стимулювати розвиток цілих сфер креативних індустрій. Впевнена, що такі проєкти мають бути у пріоритеті.

Маючи певний досвід, у 2022 році не подавали заявки до УКФ. Тож розраховуємо на підтримку держави, бізнесу, грантову підтримку міжнародних інституцій, власні можливості. І, звичайно ж, доводиться підживлюватися внутрішнім ентузіазмом та енергетичними резервами)

Автор – Інна Жолобович