«В Україні багато Чорнобаївок. Після перемоги розкажемо, куди і як ми відправляли росіян» – Роман Костенко

Стабільно напружена. Противник постійно обстрілює цивільне населення, об’єкти інфраструктури. Зате ми їх відігнали до кордонів Херсонської області. І вони знаходяться далі, ніж є можливість обстрілу ствольної артилерії. Зараз менше напруження, ніж за два тижні до цього. Але воно залишається. Противник окопується і підтягує сили. А ми намагаємося з’ясувати, які в нього подальші цілі. Миколаїв тепер місто-герой.

Маємо враховувати, що це може бути дезінформація, щоб змусити нас робити передислокацію військ. Друге — що саме вони називають першою фазою операції. Вони збиралися однією фазою за три дні захопити всю країну. У них це не вийшло і почали ділити на фази. Друга фаза, наскільки є інформація, російські війська збиралися відрізати Південь і розділити Україну. Це теж не вийшло. Тепер розповідають про Донбас. Думаю, що вони бачать свої реальні можливості. Те, що встигли захопити, намагатимуться й утримувати. У них нема варіантів. Наше завдання не дати їм закопатися і постійно контратакувати.

Феномен Чорнобаївки — у наших воєнних командирах. Для когось — це просто везіння чи несподіванка. І, можливо, якісь жарти. А для військових, для нас — це великий труд. Це проведена робота, щоб створити логістичні умови, аби у противника не було ніякого іншого шансу, ніж прийти саме в ту точку. Наприклад, це знищення інших аеродромів, які треба противнику, як аеродроми підскоку. Це проміжні аеродроми з інфраструктурою, яка дозволяє заправляти або обслуговувати вертольоти, бо вони мають невеликий радіус дії. Тому щоб захопити Південь України, треба постійно дозаправлятися і вони мають йти у Чорнобаївку. У полі можна сісти. Але умови такі, що там не дуже зараз сядеш плюс треба логістику і забезпечення, яке теж не може бути непоміченим. Тому вони щоразу сподіваються швидко сісти, обслугуватися і або далі летіти бомбити, або повернутися на місце дислокації у Каховці. Ми зробили так, що вони можуть бути тільки там. А сюди прилітають. Ми за цим спостерігаємо. Тільки вони десь сідають, ми їх накриваємо. Феномен не в тому, що вони такі дурні. Наше командування не дає їм шансів. А задачі виконувати треба, тому покладаються на випадок а раптом не побачимо. А таке не проходить у ЗСУ. Ми їх бачимо. Особливість Чорнобаївки, мабуть, в тому що вона перша, де кілька разів підряд росіян «накривали». Але таких місць і по області у нас є, і по всій країні. Коли будемо писати мемуари, то розкажемо куди наші військові відправляли ворога, в які місця.

Я родом з Херсонської області. П’ять років навчався в Одеському інституті сухопутних військ. Потім більше десяти років жив і проходив службу спочатку у десантних військах, а потім у СБУ в «Альфі» у Миколаєві. Тому Південь це вся моя батьківщина. Дмитро Марченко теж навчався у Одеському інституті сухопутних військ. Потім служив у десантній частині, де служив і я. Марченка призначили сюди, як тільки побачили, що ситуація серйозна. І я теж вирішив, коли був у Києві, що в столиці вистачає досвідчених людей. Бачив, яка ситуація в Херсон уже зайшли російські війська і всі чекали окупації Миколаєва. Я пам’ятаю, що їхав, проривався і в голові уже продумував: зараз Миколаїв оточать і як ми будемо боронитися у закритому місті, які будуть бої? Але ми приїхали сюди. Знайшли можливості і завдяки Південному оперативному командуванню, завдяки головнокомандувачу, завдяки діям на місці тут Марченка, Кіма, всіх офіцерів, солдат, правоохоронців та небайдужих цивільних громадян ми змогли відбити противника і відкинути на достатньо безпечну відстань від міста.

Зараз ми набираємо бойових можливостей і будемо виганяти ворога. Не буде половинних дій. Нам треба набрати спроможності і йти в наступ. Треба збирати людей. Так, це страшно. Так, це небезпечно. Так, будуть загиблі. Але місія нашого покоління поставити Росію туди, де вона повинна стояти. Закрити її там. Щоб вони забули навіть дивитися в сторону європейського суспільства.

Ми декілька разів міняли їм плани. Хотіли відділити Південь. Зробити Україну неморською державою. Створити свою так звану Новоросію і показати світу ось нам це вдалося. А Миколаїв показав, що є, був і буде українським. Вони зараз хочуть залишити за собою напрямок сухопутного коридору на Крим. Але ми їм цього не дозволимо.
Напрямок складний для них і для нас. Ми звільняємо села. Відтісняємо їх. Вони не можуть просунутися. Але мають достатньо сил, щоб стримувати. Місцевість відкрита. Добра для використання танків, артилерії.

Це більше про територіальну оборону. Багато було прикладів, коли ТРО і місцеві жителі зі зброєю зупиняли окупантів, перекривали шляхи. Якщо робили, то не боялися. Зараз кожен українець — солдат. Тому що ворог воює як і з військовими, так і з цивільними. Вбивають усіх, тому всі мають боротися. Не треба дивитися в очі ворога і чекати кулі. Кожен має воювати.

Так, ТРО — молодці. Є нюанси. Але це через те, що ми їх не встигли нормально сформувати. І все залежить ще від командирів. А взагалі це герої, які взяли у руки зброю і пішли захищати свої рідні міста і села. Я в захваті, що в нас є такі люди. Про їхню підготовку і все інше, окрема тема. Бо коли люди без підготовки беруть зброю і йдуть воювати на одному ентузіазмі, це звичайно добре, але їх треба готувати. А те що в нас є такі люди, які готові це робити, великий плюс для нації.

Вони бояться вступати у прямий бій з нашими військовослужбовцями. Тому що уже програли битву на Миколаївщині. Тепер починають боротися з мирним населенням. Думають якщо їх бомбити, то люди будуть негативно налаштовані проти українських військових. Але це їм не допоможе. Вони не враховують, що це не Росія. І наші люди навпаки нам допомагають. Росіяни самі собі шкоду зробили. Навіть ті люди, які десь були прихильниками Росії зараз змінили свою думку. Після того, що сталося, українцям уже не промиєш мозок. Не сприймуть, що хтось іде рятувати «русскій мір».

Там не було нічого такого, чому можна позаздрити. Бачили їх у наших берцах. Хтось був у нашій формі.

Або з убитих, або зі складів, якщо вони десь проходили.

Це їм сказали їхні замполіти чи комісари. Щоб таке говорили, коли попадуть в полон. Все вони прекрасно знали. Їхали сюди з думкою, що їх зустрічатимуть як «осовободітєлєй». А вийшло по-іншому. Тому і використовують цю легенду.

Дивлячись які підрозділи. Не можна недооцінювати противника. В них дуже багато сили і засобів танків, артилерії, запасів. В цілому вони іноді і з артилерії точно б’ють. І танками працюють. Ми воюємо реально з сильним противником. Морально слабким, але військово сильним. Підготовка теж різна. Буває нормальна. А буває ніяка. Десантники краще, піхота — гірше.

Коли час є, контролюю цей процес. Маю знати, щоб ніхто до чогось не надомовлявся. На поступки йти не можна у питанні територіальної цілісності. Взагалі не можна йти на переговори, поки не відвоюємо територію, яка була під нашим контролем хоча б до 24 лютого. Тому що Росія ніколи не вийде з них. Навіть якщо про щось домовимося.
Жодна країна не може диктувати нашій, що маємо робити — щось демілітаризувати, денацифікувати, питання мови. Це все наше внутрішнє.
Подивіться на Придністров’я, Абхазію, Південну Осетію. Вони туди зайшли і уже не виходять. Пам’ятаємо повномасштабне вторгнення у Грузію. Зараз вторгнення в Україну. Методи не міняють. А вони в них дуже примітивні. Їхня дипломатія працює тільки за рахунок варварської сили і свого людського ресурсу, який кидають на м’ясо.

Це мають вирішувати верховний головнокомандувач і головнокомандувач. У них є вся інформація. Якщо говорити просто відправити сили на деблокацію Маріуполя. Але це дилетантська точка зору, погляд зверху. Є питання: де взяти ці сили, хто прикриє фланги, хто віджене ворога, щоб ці сили взяти з одного місця і перевести в інше. А чи не заблокують тоді інше місто, бо звідти заберемо війська? Це складна військова система.

Перше — єднання людей і на окупованих територіях, і підконтрольних, і армії. Друге -розуміння партнерів, що воюємо не тільки за Україну, а за весь цивілізований світ.